Articles

Засоби Богородичного культу

“Се бо от нині ублажат мя всі роди”

Не можливо перелічити всі ласки, які спливають на людство через руки Марії. Скільки душ завдячують Марії своїм спасінням? Скільки душ потягнула Вона прикладом свого життя до наслідування і до високої святості. Правда також і те, що ще багато мільйонів людей не знають чудового імені Марії, не почитають Її, багато людей втратили любов до Неї… Тому про Марію завжди треба буде говорити. “Про Марію ніколи не є забагато”, – каже св. Вернард. Спробуємо тут коротко описати практичні засоби поширення і поглиблення Богородичного культу, які є невичерпним джерелом ласк для кожної християнської душі.

Молитва

Молитва – наймогутніший і найбільш поширений засіб Богородичного культу. Найлегше обмірковувати й обговорювати наші справи й наші терпіння з Матір’ю. І мабуть, християни до нікого не моляться так багато і так гаряче, як до Божої Матері.

Перше місце між усіма молитвами займає небом започаткований, а Церквою доповнений Ангельський привіт – Богородице Діво. Цю молитву мусимо промовляти щоденно, в усіх обставинах нашого життя, в усіх душевних і тілесних, дочасних і вічних потребах.

“Ангел Господень” – на згадку Благовіщення Пречистої Діви Марії і Воплочення Божого Сина три Ангельські привіти, зв’язані словами самої Богородиці. За щоденне відмовляння молитви “Ангел Господень” вірні одержують 10 років відпусту, а за місячне відмовляння – повний відпуст.

Вервиця – “народний псалтир”, що складається зі 150 Ангельських привітів. Непорочна Діва Марія, об’являючись у Люрді, а потім у Фатімі, заохочувала людей молитися на вервиці. Під час кожної десятки вервиці маємо розважати якесь таїнство з життя нашого Спасителя чи Його Пресвятої Матері. Глибоке розважання радісних таїнств може навчити сьогоднішню людину, як вона має освячувати свої дрібні щоденні обов’язки і як має любити життя. Розважання страсних таїнств має навчити християнина християнської радості в терпінні. А розважання славних таїнств має на меті розбудити в серці людини, зануреної в дочасні клопоти, тугу за вічними цінностями, дарами Святого Духа та Небом. Так душа, яка роздумує над життям Богородиці і Її Сина, заохочується жити духовним життям і здобувати якнайбільше чеснот.

Акафісти, параклиси, молебні в нашому обряді відзначаються надзвичайною глибиною богословської думки, багатством різноманітних порівнянь та палких закликів і прохань до Богородиці.

Посвята в синівство Пречистої Діви. Після попереднього приготування, окрема людина чи родина спеціальним актом посвячується в синівство Богородиці, просячи про опіку та прирікаючи змагати до християнської досконалості і поширювати Богородичний культ, передусім серед молоді.

Гідне святкування Богородичних празників

Для справжнього почитателя Божої Матері кожний Богородичний празник повинен бути днем глибокої душевної обнови з відповідним молитовним приготуванням, Сповіддю і Святим Причастям.

Травень – місяць, посвячений Богородиці. Травневі набоженства з відповідними проповідями мають успішний вплив на поширення Богородичного культу, найперше серед молоді.

Марійські книжки і преса

Марійська література повинна знайомити вірних з марійськими догмами, показувати їхній зв’язок з навчанням і життям Католицької Церкви. Особливого розповсюдження заслуговують марійські катехизми для молоді і для дорослих, які в короткій формі питань і відповідей охоплюють усе, чого Церква навчає про Богородицю.

Католицькі народи, які бажають справжнього поширення Богородичного культу, дбають одночасно й за поширення марійської преси – газет і журналів з марійською тематикою.

Наслідування чеснот Богоматері

Христові Намісники в різних своїх енцикліках наголошують на тому, що це найважливіший засіб Богородичного культу. Марія є зразком чеснот для усіх станів та осіб різного віку. У своєму житті християни повинні старатися наслідувати чесноти Богоматері, Її побожність, покору, чистоту, віру, любов… Їх зможемо бодай частково осягнути, коли намагатимемось жити з Марією, для Марії і – по змозі – як Марія.

Засоби Богородичного культу для родини

Сім’я з Назарета – перша в історії людства, в якій неподільно панував дух Христа. Небесний Отець довірив родині виховувати Ісуса Христа. А оскільки атмосферу родинного дому творить жінка й мати, то Пречиста Діва Марія стала покровителькою родинного життя.

В українським сім’ях Богородицю завжди шанували особливо. Прикрашений вишиваними рушниками образ Богородиці висів на почесному місці, перед ним горіла свічка, а ввечері вся сім’я відмовляла тут спільну молитву.

“Дайте мені матерів, а я з їхньою допомогою обновлю весь світ”, – казав Папа Пій ІХ. У часи, коли суспільство захиталося у своїх основах – у родині, особливо гостро постає проблема виховання добрих матерів для добра дітей і цілої сім’ї. В особі Марії Христос подає нам найкращий ідеал матері. Материнство Марії високо підносить гідність земної матері. Де є справжній культ Марії, там теж є належна пошана до матері.

Добра християнська родина повинна бути огорнута марійським духом. Це означає, що Богородичний культ у християнській родині повинен мати першорядне значення як набоженство і як школа християнського життя. Тому в різний час Папи Римські у своїх енцикліках заохочували членів сім’ї до спільного відмовляння вервиці в родині.

Освячування через щоденне виконування обов’язків

Традиція навчає, що земне життя Богородиці було вбоге, наповнене працею і “зберіганням Божих слів у серці”. У скромних умовах і постійних трудах Марія досягала щораз вищого ступеня святості. Якщо хочемо поглибити в собі справжній Богородичний культ, мусимо навчитися поєднувати працю з молитвою та освячувати себе через совісне виконання обов’язків свого стану.

Марійська Дружина

Марійська Дружина – станова організація, метою якої є поширення Богородичного культу. Члени Марійської Дружини стараються бути апостолами серед інших з допомогою молитви, слова і доброго прикладу. На українських землях Марійські Дружини започаткував митрополит Йосиф Рутський і в XVII та XVIIІ сторіччях вони охопили всі школи під проводом отців-василіян. Після Першої світової війни у нас було близько 240 Марійських Дружин шкільної молоді, майже 20 Дружин інтелігентного жіноцтва і кільканадцять Дружин селянської молоді. Всіх членів було понад 21 000. Духовні провідники цих організацій можуть розповісти безліч чудесних фактів благородного впливу Богородичного культу на душу української молоді і жіноцтва. Отож, стараймося відновити цей спосіб почитання і поширення культу Пресвятої Богородиці в Україні.

Паломництва, прощі, відпусти

Варто подбати насамперед не про зовнішню організацію прощі, а про внутрішню користь і збагачення нашої душі, щоб усі учасники приступили до Святих Тайн і одержали повний відпуст для своєї душі, щоб здійснилися слова єпископа Йосафата Коциловського, ЧСВВ: “Ми прийшли по відпуст, а не тільки на відпуст”.

Марійські заходи

Добрим засобом поширення Богородичного культу є виконання та розповсюдження записів марійських пісень.

Загальнонаціональні засоби Богородичного культу в Україні

Наш народ одночасно з християнством прийняв і глибоке почитання Пресвятої Богородиці. Князь Володимир збудував величавий храм у честь Пречистої – Десятинну церкву. Як доказ нашої любові до Богородиці, на Східній Україні майже половина всіх храмів, а в Західній Україні майже ? всіх храмів були присвячені Діві Марії.

Українці завжди почитали Богородичні ікони, зокрема почаївську, зарваницьку, крехівську, гошівську. Дбаймо і тепер про те, щоб у кожні хаті був образ Богородиці. Родинні ікони освячують українську хату, вони не дозволяють, щоб у тій хаті діялися недозволені речі.

Посвята народу Божій Матері. Понад 900 років тому володар України Ярослав Мудрий “предал люди своя і град Киев всеславній, скорій на помощ християном святій Богородиці”. Подібно вчинив і князь Володимир Мономах 1111 року. І митрополит Київський та Галицький Йосиф Вельямин Рутський, вписуючись як митрополит до Марійської Дружини в Кракові 1637 року. Так само зробила наша Українська Повстанська Армія, вибираючи своїм святом празник Покрови Пречистої Діви.

Посвятімо себе, свої родини, свої парафії Богородиці.

Вселенські (католицькі) засоби Богородичного культу

Немає празника і ні однієї Святої Тайни, в якій не було б марійського елементу в тому значенні, що всі Святі Тайни дають ласку, вислужену мукою Христа, в якій Богомати брала участь як Співспасителька людського роду. Тому ми повинні засвоїти собі ті засоби Богородичного культу, що їх нам подає Церква, і почитати Богородицю з Церквою, в Церкві і так, як Церква.

В Марії ми почитаємо всі ласки й привілеї, якими сам Бог обдарив Її і яких Вона удостоїлася через свою вірність і послух.

Ми повинні зрозуміти, якою є участь Пречистої Діви Марії у справі відкуплення людства, і аж тоді ми зрозуміємо ту правду, що Богородиця стоїть у самому осередку християнства, у самому осередку Христової Церкви на землі. Тому Вона є найкоротшим шляхом до Христа і до самого Триєдиного Бога.

За матеріалами книжки:
Отець Іриней Назарко, ЧСВВ. Поширення культу Богородиці. – Нью-Йорк: Друкарня “Луна”, 1960. – 48 с.

Закон про десятину
Оксана ГАЛЄІДА
За матеріалом християнського часопису “Мета”

Одного разу побожний чоловік, який щонеділі бере участь у Службі Божій, з непідробним обуренням розповідав мені про те, що парох сказав неприпустиму річ: Ви тепер одержуєте більші зарплати і пенсії, але це ніяк не позначилося на церковній касі». Щоправда, священик не роз’яснив при цьому суті закону про десятину, якого дотримуються християни усіх Церков. Не сказав, чому християнин має обов’язок 10% від свого прибутку жертвувати на храм Божий. Дивно, але навіть активісти при церквах, не кажучи вже про інших мирян, просто не знають про існування такого закону. Чимало людей переконані, що вони кладуть у скарбничку гроші для отця та на потреби храму, тобто сприймають пожертву виключно з матеріальної точки зору.

Чому ж один із найважливіших канонів (і не тільки у християнстві) незнаний українцям? У розмові з кількома парохами виявилося, що священики побоюються говорити з парафіянами на таку тему, оскільки вважають, що люди сприйматимуть це як фінансове зацікавлення самого священика. Така позиція, безперечно, помилкова, адже пояснювати Закон Божий є прямим обов’язком парохів. Християнин повинен знати їх (себто закони). Інша справа — як вірні їх дотримуватимуться. Адже пояснюються приписи, які Бог передав людям через Мойсея: не свідчити несправедливо, не чужоложити, не красти і т.д., — як і закони, які виголосив Ісус Христос у Нагірній проповіді. Чимало ж людей легковажить ними, не зважаючи на наслідки переступу. Одначе першою умовою підпорядкування закону є його знання. Чи має право священнослужитель приховувати від мирян закон про десятину, заповіданий Богом: «Всяка десятина від землі, чи від посівів поля, чи від плодів від дерева буде Господеві; (вона) свята Господеві» (Лев. 27, 30)(підкр. — О.Г.).

Тобто суть десятини — далеко не матеріальна її сторона. Насамперед — це один із виявів зв’язку людини з Богом. Цей зв’язок виявляється у молитві, в діяльності, у ставленні людини до інших людей, а також у дотриманні приписів закону. Про десятину у Біблії читаємо: «Даватимеш точну десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте на полі щороку… десятину твого зерна, твого молодого вина й твоєї олії і перваків твоєї високорослої і дрібної скотини…», — тобто сучасною мовою: всього доходу сім’ї. І далі пояснюється мета, для чого потрібно це робити: «… щоб Господь, Бог твій, благословив тебе в усякому ділі рук твоїх, за яке б ти взявся» (Втор. 14, 22-28). Отже, десятина, яку мирянин жертвує на Церкву — це вияв дотримання Божого Закону, а не якась данина парохові.

Ісус Христос не відмінив закону про десятину. Навпаки — наголосив на його необхідності. Пригадаймо: одного разу, дивлячись, як народ складав пожертви, Він побачив вдову, яка поклала дві лепти, і сказав Своїм учням: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали із свого надміру, а вона з убозтва свого все, що мала, вкинула, весь свій прожиток» (Мр. 12, 42-44). Апостоли, проповідуючи Євангеліє різним народам, творячи християнські громади, ставили перед ними умову: підпорядковуватися закону про десятину (Гал. 2,1-10). Чи варто доводити очевидне, що, визнаючи Бога і Його закони, християни створили Церкву — авторитетну суспільну силу, яка століттями дбала про духовне здоров’я народів.

Багатьох наших людей хвилює питання, на що спрямовуються пожертви, чи за їхній рахунок часом не наживається духовенство. Однак це дещо інше, а саме: стосується дотримання/недотримання Закону Божого самим священиком. Зрештою, можемо подивитися, як використовуються кошти у Католицькій чи Протестантській Церквах, вірні яких конечне відраховують 10% своїх прибутків на Церкву. Насамперед, клир сміливо виступає на захист народних інтересів, а не влади, певних політичних сил чи «грошових мішків», ведеться колосальна освітня робота (від дитячих садочків до університетів), відкриваються й утримуються медичні заклади, під опікою Церкви перебувають доми для людей похилого віку, Церква піклується про в’язнів тощо.

Не маючи належних коштів. Церква неспроможна виконувати не те, щоб соціальні програми, але й свого безпосереднього призначення, яке у пострадянських країнах полягає насамперед у веденні постійної місійної праці, новій євангелізації, необхідній для налагодження нормальних людських взаємин.

Атеїстичні народи приречені на корупцію, злочинність, хаос у політичному, громадському та родинному житті, оскільки в таких суспільствах фактично не діють жодні закони. Нинішня Україна належить, на жаль, до таких країн (тільки 35% населення визнають релігію важливою у своєму житті, тоді, яку США, наприклад, релігія важлива для 59% громадян). Чимало країн Західної Європи вважаються постхристиянськими, тобто відсоток людей, для яких релігія має велику вагу у повсякденні, невисокий. Але більшість у своїх вчинках, побудові відносин з іншими людьми, в родинах, на праці, в товариствах тощо керується традиціями. І ці традиції — християнські. У посткомуністичних країнах, навпаки, втрачено саме ці традиції. Навіть ті, хто вважає себе релігійним, часто-густо на практиці не дотримуються християнських законів. Тому в Україні місійна діяльність Церкви — архиважлива справа.

Невиконання вірними закону про десятину, звичайно ж, не дозволяє провадити цю безпосередню роботу Церкви. Найгірше те, що Церква внаслідок хронічного браку коштів опинилася в залежності від багатих жертводавців, а ними в нас є (і поки що можуть бути) переважно можновладці або політичні боси, які, зрештою, вже давно стали одним цілим. Відтак духовенство виявилося втягненим у політичні розігри, вельми далекі від християнських засад. Ігнорування, чи правильніше сказати, відміна закону про десятину штовхає Церкву приймати допомогу держави, що має, поза сумнівом, руйнівну дію на Церкву, насамперед провокує моральну деґрадацію духовенства, а відтак впливає на майбутнє Церкви, на духовне здоров’я народу, а звідси — й на фізичне.

Якими б не були новітні філософські віяння, актуальною залишається і залишиться думка вченого, мислителя Еміля Дюркгейма: «Людьми нас зробила релігія і тільки релігія». Відтак успішний розвиток суспільства, його процвітання неможливі, якщо члени суспільства, бодай більша його частина, не керуються законом і не підпорядковуються закону. Це не тільки загальновідома теза, а звичайна аксіома. Невірогідно також, щоби громадяни дотримувалися людських (державних чи звичаєвих) законів, якщо вони не визнають Законів Божих. Рано чи пізно витвориться ситуація, коли кожен вважатиме за доцільне керуватися тільки особистими вигодами, а, отже, обійти закон стане звичним явищем. Тоді мова йтиме про глибоку кризу в усіх, без винятку, сферах життя. Нинішня економічна криза (як минулі та й неминучі майбутні) — не що інше, як наслідок катастрофічних розмірів духовної кризи. І тільки!

Людина створена вільною, їй дарована Богом свобода вибору. Водночас вона (людина) не залишена напризволяще, не шукає навпомацки, що ж краще вибирати — їй дано Закон. І Закон не сліпий. Кожна позиція Закону, викладеному в десяти Божих Заповідях, Нагірній проповіді Ісуса Христа, обґрунтовується, пояснюється. Сюди належить і закон про десятину. Не сумніваймося: дотримання його не збіднить родину, громаду чи народ, а навпаки — збагатить, духовно і матеріально.

Р.S. Піднімаючи тему десятини, не боюся закидів про особисту зацікавленість: по-перше, я-жінка, а, по-друге, у сім’ї — жодного священика нема і в майбутньому не передбачається.

Втеча за кордон
Рубрика: Слово редактора.http://www.credo-ua.org/2010/03/17254/
о.Микола Мишовський

Цим займалися всі наші предки. Це робив Авраам з родиною, Мойсей з усім єврейським народом.

З початку людства люди залишали попереднє місце проживання та шукали нове по всіх кутках планети. Навіть сам Христос у дитинстві мусив емігрувати до Єгипту, рятуючись від Ірода. Та й навіть сьогодні, попри високий розвиток науки і техніки багато народів кочують з місця на місце.

З переселенням у інші країни не завжди було просто. Десятками років українцям було заборонено бодай висунути носа з «найщасливішої країни світу». З настанням незалежності, коли така можливість з’явилася, наші співгромадяни рвонули безперервним потоком поза межі вітчизни. Годі перераховувати куди, бо всюди, куди лише була можливість – від східних берегів Японії, по західні береги США. Хтось від’їздить на все життя, хтось – лише на кілька років, а хтось – на кілька місяців. Навіть, якщо люди не від’їжджають у іншу країну, то подаються у якесь інше місто, а додому приїздять лише кілька разів на рік, або у кращому випадку – кілька разів на місяць.

Попри весь патріотизм, я не буду рвати собі волосся на голові (його у мене і так небагато) та підтримувати загальну паніку в стилі «ой лишенько, що ж то воно буде, як всі роз’їдуться». Всі не роз’їдуться, а емігрувати – це так само як і бажати кращого – вписано в людську сутність. Людство завжди шукало свого кутка: трави для худоби, лісу для полювання, політичного притулку, роботи, любові, порятунку від катаклізмів. Зрештою, скільки людей, стільки й мотивів виїздити із своєї країни чи залишатися в ній, щоб вчитися, працювати, відпочивати, жити. Переселення було і буде, і не важливо чи воно буде на інший континент, чи у інше село. Воно буде як явище.

Як правило, найголовніша причина еміграції – це робота. За кордоном її можна знайти простіше, за роботу платять вчасно та більше, аніж вдома. Тому люди будуть їхати, як і їхали. Питання у іншому – чи варто заробляти ті гроші, залишаючи дім?

Дуже часто таке заробляння є нічим іншим, як переливанням з пустого в порожнє.

Існує заробітчанська драма: чоловік їздить на роботу, робить це часто і надовго. З часом ту, заради якої їздить і важко працює, починає забувати, а згодом – зраджувати. Дружина теж «у боргу не залишається». Результат до болю знайомий – вдома є привезені, зароблені гроші «для сім’ї», але її вже немає, вона розпалась.

Батьки їдуть на заробітки, хочуть «допомогти дітям». Однак, батьків роками немає вдома, діти ростуть без них. У дітей є гроші, але немає батьків. Що важливіше?

Стоять гарні, омріяні будинки для вже неіснуючих родин. Навіть за дуже великі гроші вже неможливо відбудувати розбиту сім’ю або надолужити брак батьківської уваги та виховання у потрібні роки.

Безсумнівно, ті родини, які поїхали за кордон разом, не мають ризику найбільшої втрати – одне-одного, це радше наша країна їх втратила.
Річ не лише у грошах. Не всі тікають у еміграцію чи заробітки лише ЗАРАДИ грошей. Можливо, хтось втікає ВІД власних дружин та чоловіків, з якими все важче дійти порозуміння, хтось втікає ВІД дітей, з якими важко дати раду. Хтось, можливо, втікаючи з дому, втікає від СЕБЕ САМОГО. Але це неможливо. Від проблем неможливо втекти, вони переїжджають разом із наївним втікачем. Хоч інколи дійсно проблеми залежать від зовнішніх обставин, але переважно – вони в самій людині. Де б людина не жила, куди б не тікала переїздами, вона ніколи до кінця не знайде «свого кутка», бо він не ззовні, а всередині. Для того, щоб не бути вічним втікачем, спершу потрібно розібратися в собі, а вже далі із зовнішніми обставинами.